Експозиція присвячена 200 річчю від дня народження Т.Г. Шевченка
Тарас Шевченко (9 березня 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) 47 років
Талановитих людей є багато. І великих є багато. Є великі поети, великі скульптори, великі письменники, великі художники… і є серед цих великих людина, яка поєднала у собі усі ці величі — це наш Тарас Шевченко!
Він-поет, письменник, художник, гравер, громадський діяч і борець, філософ, політик, фольклорист, історик. Ця людина зробила великий внесок в історію та мистецтво України. Всього 47 років прожив Тарас Шевченко. Серед них 24 перебував у кріпацтві, 10 — на засланнях, практично всі інші — під жандармським наглядом. Проте все, що зробив Великий Кобзар назавжди залишає його серед живих, утверджує як геніального нашого сучасника і далекоглядного пророка.
Народився Тарас Шевченко 9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Черкаської області в родині кріпаків. У 12-річному віці він залишається сиротою, і його віддають у школу до сільського дяка, який вчив юнака читати й писати. Тоді ж у нього проявився неабиякий потяг до малювання.
На щастя, його поміщик пан Енгельгардт (портрет якого ви можете спостерігати) помітив незвичні здібності хлопця. Вже в Петербурзі, забажавши зробити зі свого кріпосного Тараса домашнього живописця, пан посилає його на чотири роки на навчання до майстра живописних справ Ширяєва. Майбутній митець захоплюється санкт-петербурзькими білими ночами, змальовує у Літньому саду скульптури. Він знайомиться із земляком-художником Сошенком, згодом з Брюлловим, Григоровичем, Жуковським, Венеціановим, Гребінкою та іншими діячами культури.
Петербурзькі друзі Шевченка, розробили план звільнення з кріпацтва молодого талановитого художника. Для цього у 1838 році вони розіграли у лотерею портрет Жуковського, написаний Карлом Брюлловим, і за виручені 2500 карбованців викупили Тараса в Енгельгарда.
Наступного ж дня після виходу на волю Шевченко почав відвідувати заняття в Академії мистецтв і став одним із найулюбленіших учнів Брюллова.
- 1. Портрет Павла Енгельгардта. Акварель, (1833)
Павло Васильович Енгельгардт — поміщик, з 1828 року — власник села Кирилівки (нині село Шевченкове). У 1831 році Енгельгардт оселився у Петербурзі. Завдяки цьому чоловікові Шевченко багато чому навчився та зміг розвивати свій талант.
2. Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу. Акварель, туш (1836)
Малюнок виконано на одну з тем, які давалися в Академії художеств до конкурсів На малюнку зображено хворого Александра Македонського, який, незважаючи на одержану записку з повідомленням про намір лікаря Філіппа отруїти його, передавши цю записку лікарю, з повним довір’ям п’є його ліки.
- 2. Портрет невідомого. Акварель (1837-1838)
Тарас створив ряд портретів, які переконливо свідчать про зростання художника, про поглиблення психологічної характеристики образів.
Над портретами він почав працювати ще кріпаком. В академії продовжував роботу в цій галузі. Незабаром він стає одним із відомих і популярних портретистів. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, природністю, вдалою композиційною, побудовою і свіжістю барв, намаганням дати психологічну характеристику людині.
4. Натурщиця. Акварель, бронза (1840)
У цьому творі, позначеному багатством колірних поєднань та вишуканою грою світлотіні, проявилося властиве Шевченкові тонке відчуття натури, уміння реалістично передавати форми людського тіла. Незвичайним тут є те, що за рівнем виконання твір перевищує завдання мистецьких студій, оскільки модель трактується не як об’єкт академічних вправ, а як справжній художній образ.
Як зазначав один з учнів Брюллова, Осип Бескін, в цій роботі автор набагато випереджає свого вчителя, ця робота є справжнім шедевром!
5. Катерина. Олія (1842)
Катери́на — соціально-побутова поема. Датується орієнтовно кінцем 1838 — початком 1839 року.
Про створення цієї картини Т. Г. Шевченко повідомляє ..Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче…»
Ця композиція посідає особливе місце в мистецькій спадщині художника. Її глибинність і багатошаровість спричинюють часом протилежні оцінки і тлумачення. Шевченко намагається створити жанрове полотно з прагнення сказати про життя українців без умовностей. Вже ця робота дає змогу наголосити на метафоричності Шевченкової пластичної мови.
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине
6. Натурщик в позі Св. Себастіана. Олія (1840-1841)
робота Тараса Шевченка, виконана ним взимку , під час навчання у академії мистецтв. Полотно, олія. Датується як робота, створена одночасно з «Автопортретом».
7. Портрет О. О. Агіна. Олія (1840-1844)
Агін Олександр Олексійович (1817 — 1875) — художник, товариш Т. Г. Шевченка по Академії мистецтв.
8. Циганка-ворожка. Акварель (1841)
Цей перший жанровий твір, побудований на оригінальному сюжеті, за характером композиційного вирішення та колоритом має ознаки «брюлловського стилю».
І в сюжеті, і в трактуванні образів є чимало умовного. Сцена ворожіння відбувається на тлі романтичної обстановки. Молода дівчина в українському вбранні простягла руку циганці і, відвернувшись від неї, насторожено слухає слова ворожіння. На спині у ворожки напівголе дитинча, біля дівчини стоїть собака. Пози персонажів підкреслено театралізовані й дещо статичні. 26 вересня 1841 р. рада Академії мистецтв втретє нагородила срібною медаллю другого ступеня, хоча за акварельні твори учнів Академії медалями не нагороджували.
9. Сон бабусі та внучки. Копія з акварелі К. П. Брюллова. (1839-1840 рр.)
Одним із традиційних методів навчання живопису в Академії мистецтв було копіювання творів визначних майстрів минулих епох, а також безпосередніх учителів — професорів Академії. Шевченко копіює твори свого вчителя. Копії відзначаються досить точним відтворенням оригіналу.
10. Портрет дітей В. М. Репніна. Олія (1844)
На портреті зображено молодших дітей Василя Миколайовича Рєпніна — брата княгині Варвари Рєпніної — Варю та Василька.
Художник правдиво й виразно передав настрій обох дітей, знайшовши для кожного з них природну позу й індивідуальну характеристику. Легка, впевнена манера письма Шевченка та м’яка й тепла кольорова гама підсилюють живу емоційність і безпосередність хлопчика і дівчинки. Особливо вражає по-дитячому серйозний погляд миловидного Василька і замріяний погляд чарівної дівчинки Варі.
11. Марія. Малюнок за поемою О. С. Пушкіна «Полтава» Акварель, Бронза (1840)
Героїня поеми О. Пушкіна «Полтава», яку Пушкін називає Марією, — Мотря Кочубей, дочка Василя Леонтійовича Кочубея, генерального писаря. при гетьмані Івані Мазепі. Про велике кохання Мотрі Кочубей та Івана Мазепи свідчить їхнє листування. Малюнок відповідає словам поеми:
Ещё Мария сладко дышит,
Дрёмой объятая, и слышит
Сквозь лёгкий сон, что кто-то к ней
Вошёл и ног ее коснулся.
Она проснулась — поскорей
С улыбкой взор ее сомкнулся
От блеска утренних лучей…
Вздрогнув, она глядит… и что же?
Пред нею мать…
12. Портрет П. О. Куліша. Олія (1843-1844)
Пантелеймон Олександрович Куліш (1818—1897) — історик і письменник, фольклорист і етнограф, критик і перекладач, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, відомий як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада».
Був дуже освіченим. Писав українською та російською мовами, вимогливий приятель Шевченка , переписувач і видавець його творів.
13. Суворов в татарському наметі 1842
та Суворов на святі в честь угоди з татарами
Олександр Васильович Суворов (1729 — 1800) -, великий російський полководець.
Олександр Суворов помер 1800 року, але… відіграв важливу роль у творчості та особистому житті Т. Шевченка. Під час навчання у Петербурзькій Академії мистецтв (1838—1845 рр.) український поет і художник був змушений підробляти, щоб мати можливість сплатити витрати на житло і харчування у столичному місті. А тому він радо погодився на пропозицію відомого російського письменника та історика Миколи Полєвого проілюструвати його книгу «Історія князя Італійського, графа Суворова Римникського, генералісимуса російських військ» До цього чудово оформленого видання, яке побачило світ у 1842 р. у Санкт-Петербурзі Т. Шевченко підготував 32 ілюстрації. (2 з яких ви можете спостерігати тут) Згодом їх вигравіювали на дереві відомі європейські майстри Ендрю, Бест і Лемуар у Парижі, а також Дерикер і Лав’єль у Петербурзі. На 26-ти з цих малюнків збереглися підписи «Шевченко»
Портрети ( гравюри) Петро І
Микола Полєвий, вдруге не свідомо рятує Шевченка від боргів, запропонувавши йому знову намалювати портрети до свого нового видання
«12 російських полководців» (Санкт-Петербург, 1845). «Зрадів я, думаю: правду люди кажуть, що голий — ох, а за голим — Бог!» — згадував сам Тарас.
Портрети виконано дуже чисто та вишукано.
14. Хата батьків Т. Г. Шевченка у с. Кирилівці. Олівець (1843)
Незабутній і сумний образ батьківської хати неодноразово виринав у творчій уяві митця на далекому засланні. Ось як описує письменник рідну хату на сторінках повісті «Княжна»: «Село! І ось стоїть переді мною наша бідна, стара біла хата, з потемнілими солом’яною стріхою та чорним димарем, а біля хати на причіпку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної неньки! »
Навесні 1843 року він відвідує Київ, Кирилівку, Хортицю, Чигирин, інші міста і села України, знайомиться з багатьма освіченими поміщиками та представниками української інтелігенції. Навесні 1845 року Шевченко вдруге вирушає в Україну, де з особливим творчим піднесенням пише низку своїх класичних творів. Тоді ж, будучи тяжко хворим, складає, перебуваючи у Переяславі, славетний «Заповіт», в якому відкрито закликає до революційної боротьби за визволення українського народу.
. 15. Автопортрет. Туш (1843)
Цей портрет був подарований жінці яка відчувала до нього велику симпатію Варварі Миколаївні Рєпніній. Жінки любили Шевченка і він закохувався, він не був бідним чоловіком був інтелігентною та високоосвіченою людиною, з яким було цікаво.
16. Дари в Чигрині в 1649 році. Офорт (1844)
В основу сюжету автор поклав історичний факт — переговори про возз’єднання України з Росією. Посли приїздили до Богдана Хмельницького в різний час, але художник показує їх разом: вони чекають на прийом у гетьмана. Кожен з послів наділений глибокою психологічною характеристикою, що дає змогу передбачати події.
Завдяки майстерному розподілу світла і тіні увага глядача акцентується на головному.
17. Зустріч Тараса Бульби з синами. Сепія (1842)
Це перша ілюстрація до повісті Гоголя «Тарас Бульба».
Шевченко відтворив епізод приїзду додому з Київської школи двох синів Тараса Бульби – Остапа та Андрія. Батько зустрів синів кепкуванням з їхнього одягу, «попівських підрясників», на що ображений Остап відповів:
«”Хоч ти мені батько, а як будеш сміятися, то, їй-богу, наб’ю” […] Тарас з готовністю почав засукувати рукав, говорячи: “Як же ти хочеш зі мною битися, хіба що кулаками? “».
18. Смерть Богдана Хмельницького 1657р. Туш (1836-1837)
Уміння самостійно інтерпретувати та трактувати історію України блискуче проявилося у малюнку «Смерть Богдана Хмельницького» — одному з перших малюнків, де Шевченко звернувся до відображення подій з історії України.
На малюнку — гетьман Богдан Хмельницький перед смертю передає булаву своєму синові Юрію. Булаву тримає на підносі дружина гетьмана — Ганна Золотаренко. За церемонією спостерігають козаки з найближчого оточення гетьмана. Деякі з них стоять з опущеними головами, інші вносять до кімнати регалії козацького війська: прапори, бунчуки, тулумбаси. Обабіч смертельно хворого гетьмана в дорогих кріслах сидять митрополит та боярин. Козаки одягнені в характерні запорозькі строї, з голених голів звисають «оселедці».
В зображенні інтер’єру та численних побутових деталей, в окресленні поведінки персонажів Шевченко досягає правдивої конкретики та переконливості.
19. Смерть Сократа. Туш (1837)
На малюнку зображено засудженого на смерть Сократа у в’язниці, який, тримаючи в руці келих з отрутою, звертається з промовою до своїх учнів.
20. Селянська родина. Олія (1843)
Художник написав картину під час першої подорожі на Україну. В цьому реалістичному, Шевченко відтворив родинну сцену біля хати: молоде подружжя втішається першими кроками своєї дитини. В цю роботу він не аби як заклав частинку себе, адже роботу він перемальовував 6 разів, поки вона стала такою, якою ми бачимо зараз. Очевидно, він зображував себе, спогади з дитинства.
Сніп сонячного проміння падає на стіну хати, на обличчя, увиразнює білий одяг чоловіка і сорочку жінки, відбивається рефлексами на голові дитини, на дідові, що гріється на призьбі. Світло є виразником змісту. За його допомогою художник виділяє головних персонажів, моделює складки одягу, особливо сорочку чоловіка, відтворює простір та повітря, яким наче напоєно картину. Контрастом до променистих теплих тонів звучать затінення — де напіввиразні й м’які, а де глибші й темніші.
21. Кам’яний хрест Св. Бориса. Акварель (1845)
Релігія та духовність займає визначне місце у творчості Т.Г. Шевченка.
22. Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Сепія (1846)
У квітні 1846 року, оселившись у Києві після повернення з Седнева, Шевченко, задумав змалювати усі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці». За композицією, освітленням, манерою відтворення окремих деталей і зображення дерев це — малюнок Шевченка.
23. Костел Св. Олександра у Києві. Акварель (1846)
Костел, названий на честь Олександра І, збудовано в 1817-1842 роках. Автор першого проекту невідомий (можливо, архітектор В. Беретті), а закінчував будівництво архітектор Ф. І. Мєхович. Костел зведено у місцевості, що з давніх-давен відома як Лядська слобода. Неподалік, на Козиному болоті, в будинку Івана Житницького, влітку 1846 року мешкав Шевченко. Збудований у стилі класицизму, костел окремими деталями (колонадою, великою банею з двома вежами і чотирикутним портиком головного фасаду з вулиці Костьольної) дещо нагадує архітектурні форми папського Риму. Праворуч, за огорожею, зелена парость молодих дерев, а далі, на тлі блакитного з білими хмарами неба, чітко вимальовуються будівлі Михайлівського Золотоверхого монастиря. Ліворуч, за тополями, — залишки кріпосного валу, а вдалині — Університет святого Володимира. Поруч із костелом — будинок настоятеля, котрий у перебудованому вигляді зберігся до наших днів.
Передній план заповнено людськими постатями, що є однією з найхарактерніших особливостей Шевченкових краєвидів. Тут їх аж сімнадцять: п’ять жебраків під парканом, жінка з дитиною, богомолець навколішках, статечний літній чоловік, що зіперся на палицю, двоє перехожих спускаються у бік Козиноболітської вулички. Серед усіх постатей яскраво вирізняється католицький ксьондз у червоному вбранні з блакитним хрестом на лівому плечі.
Змалювання культових споруд не лише виявляли особисте зацікавлення Шевченка, а й збіглися водночас із його обов’язками члена Археографічної комісії.
Акварель, сповнена світла й повітря, затишку й спокою, засвідчує пленерні досягнення Шевченка. Особливо тонко передав художник колірні рефлекси неба.
24. У соборі Почаївської лаври. Акварель (1846)
21 вересня 1846 року Тарас Шевченко за завданням Археографічної комісії виїхав до Київської, Подільської і Волинської губерній. Зокрема, йому було доручено відвідати Почаївську лавру та замалювати її зовнішній вигляд, інтер’єр собору і краєвид, який відкривається із лаврської тераси на околиці.
Це один з чотирьох акварельних малюнків, виконаних Шевченком під час поїздки до Почаєва, де художник перебував за дорученням. Собор є головним об’єктом лаврського комплексу. Будівництво храму пов’язано з ім’ям графа Миколи Потоцького, у 1765 році передав 1,5 мільйона злотих «на побудову Величного собору, Братського корпусу для ченців і коронацію ікони Божої Матері». У 1771 році розпочато будівництво Успенського собору. Освячено собор у 1789 році.
Шевченко майстерно передав вишукане декоративно-пластичне трактування архітектурної форми храму, яка засвідчує належність його до доби пізнього бароко. Значну мистецьку цінність мають інтер’єри собору, виразно відтворені на акварелі.
Почаївська лавра , вид на околиці. Тут ми можемо споглядати краєвид з поєднанням творіння Бога та творіння людей.
25. Почаївська лавра з півдня. Акварель (1846).
Шевченко із захопленням змалював лавру. На малюнку зображено осяяний сонцем архітектурний комплекс Почаївської лаври з Успенським собором у центрі. На передньому плані вбога хатинка під солом’яною стріхою, а поряд повітка й хлів. Подвір’я обнесене похиленим тином із розчиненими ворітьми. До лаври в’їздили дорогою, що веде нагору. При в’їзді ліворуч — двоповерховий будинок архієрея, праворуч — одноповерховий готель, в якому проживав Шевченко. З готельного балкона відкривається чудовий краєівид на околиці й кременецькі гори.
Напрочуд вдало художник передає гру яскравих осінніх кольорів і світлотіньових контрастів: блакитно-сіре хмарне небо, прозоре повітря, жовтаво-зеленувате листя дерев, сліпучо-білі споруди Успенського собору. Все це характеризує Шевченка як великого колориста, зрілого майстра архітектурного пейзажу.
26. Воздвиженський монастир у Полтаві. Сепія, акварель, туш (1845)
Шевченко відвідав Полтаву, де ознайомився з численними історичними місцями та визначними архітектурними пам’ятками міста і замалював деякі з них. Дві акварелі зберігаються в музеї.
На малюнку зображено комплекс архітектурних пам’яток у стилі українського бароко XVII—XVIII століть. Це — Полтавський Воздвиженський монастир із собором, дзвіницею й іншими спорудами. Заснував монастир у 1650 році полтавський полковник Мартин Пушкар, соратник Богдана Хмельницького.
Вдало підібрав місце де змальовувався краєвид. Захоплено й майстерно передав Шевченко літній пейзаж: мальовнича гора, віддалена яром і широкою долиною, над якою наче зависає на світлому небосхилі золотоверхий архітектурний ансамбль. Зображення чоловічої постаті й коня, що пасеться, врівноважує і пластично організовує композицію.
27. Благовіщенський собор у Нижньому Новгороді. Сепія, білило (1857)
28. Аскольдова могила. Сепія, акварель (1846)
Можливо, що Аскольдова могила привернула увагу художника не лише як історично-архітектурна пам’ятка, а й як місце, овіяне переказами і легендами. Місцевість, відому ще з доби Київської Русі як Угорське урочище. У підвалі храму була стародавня гробниця, де поховано князя Аскольда. Навколо храму цвинтар-некрополь, де ховали київську аристократію. Пізніше був похований відомий збирач української старовини, знайомого Тараса, Василя Тарновського. Колорит акварелі багатий відтінками, але спокійний. Особливо виразно передано як стан природи, так і настрій зображених персонажів. Завдяки тонким світлотіньовим нюансам Шевченко досяг значної експресивності в зображенні краєвиду.
29. Тарас Шевченко серед своїх товаришів Папір, сепія, білило (1851)
Жанровий малюнок, на якому Шевченко зобразив себе в юрті поруч з друзями-поляками під час походу в гори Каратау, що у Казахстані. Сам художник сидить за похідним столом з олівцем у руках. Його уважний погляд спрямований на натурника Людвіга Турно, який стоїть спиною до глядача і розглядає ескіз Шевченкового малюнка «Циган». Броніслав Залєський сидить на килимі; в одній руці у нього піала з чаєм, у другій — люлька. Біля нього лежить розгорнута книжка, на титулі якої видно дату виконання малюнка: «1851». Від споглядання цієї сцени віє щирістю і теплотою людських стосунків.
Малюнок цікавий поєднанням європейського (одяг, самовар, столик, баклажка, книжка, рушник, папір, олівець) і мусульманського (юрта, килим, люлька, піала, шабля) побуту.
Відзначаючи високу майстерність Шевченка-художника, про цей малюнок пізніше згадував Микита Савичев: «Малюнок зроблено сепією на кольоровому папері, бліки кинуто китайським білилом… Анатомія, рельєф — чудові! Цей малюнок одержав би в академії вищий бал, а знавець-любитель дав би за нього щедрі гроші».
30. Джангис-Агач. Акварель (1848)
Шевченко виконав малюнок під час сухопутного переходу Аральської експедиції до Аральського моря. У степу, на шляху експедиції від Орська до Раїма, їм зустрілося самотнє дерево, яке у місцевого населення вважалося священним. Про дерево джангисагач, або жагизагаш, що означає «одиноке дерево«, Тарас Шевченко розповідає в повісті «Близнюки»: «… у двох верстах від дороги, в улоговині, зеленіло Тополева старе дерево. Я побачив вже навколо нього юрбу з подивом і навіть (так мені здавалося) з побожністю дивилася на зелену гостю пустелі. Навколо дерева і на гілках його навішені шматочки різнокольорових матерій, стрічки, пасма фарбованих кінського волосся і найбагатша жертва — це шкіра дикої кішки, міцно прив’язана до гілки … »
31. Тарас Шевченко серед своїх друзів (Г.Честахівський, брати О. і М. Лазаревські, П.Якушкін) Фотографія (1859 р.)
Ця людина, як і кожен з нас являється творцем. Вона за допомогою простих інструментів та великою працею, зуміла віднайти той шлях до великого та духовного, того чим жив український народ і захоплюється сьогодні.
Шевченко це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії.
Із статті Євгена Сверстюка «Шевченко понад часом» — до 200-річчя поета
Газета «Наша віра», березень, 2014, №3
ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО
У своєму Посланні «І мертвим, і живим, і нерожденним землякам моїм в Україні і не в Україні» поет звертається до сучасників, але у нього сучасниками є також і мертві, і ще ненароджені.
Такого звернення в літературі ще не було.
Характерно, що ця позачасова мудрість властива також Шевченковим записам сезонного характеру. Його не цікавили сюжети та інтригуючі оповіді. Повісті Шевченка – то розповіді про бачене і пережите. На хвилі тогочасних літературних модних течій вони здавалися наївними пробами пера. Це вже пізніше оцінять в них найголовніше – ОСОБИСТІСТЬ І СЕРЕДОВИЩЕ.
ІЗ «ЩОДЕННИКА»
«Забудем і простимо темних мучителів наших, як простив Милосердний Чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів. Звернемось до світлого й тихого, як наш український тихий вечір і запишемо усе бачене і почуте, і все, що серце продиктує».
ОТЕ НЕПАМ’ЯТАННЯ ЗЛА, ПОЄДНАНЕ З РЕАЛЬНОЮ МОРАЛЬНОЮ ОЦІНКОЮ ФАКТУ І З ПАМ’ЯТТЮ СЕРЦЯ, ПІДІЙМАЄ ПОЕТА НАД СУЄТОЮ ЖИТТЯ.
ШЕВЧЕНКОВІ ПРОРОЦТВА ПЕРЕГУКУЮТЬСЯ З БІБЛІЙНИМИ.
Це пророцтва-навернення, застереження. Вони волають до неба. Вони нагадують людям відомі істини про правду, про заповіді Бога, а коли нема кому слухати – вони волають голосніше:
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде.
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори,
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших.
І не буде
Кому помагати…».
Це вже справді біблійне пророцтво, якого не можна не чути. Це вже видіння майбутнього понад голови двох-трьох поколінь…
Шевченків пророк посланий на землю Господом «свою любов благовістить, святую правду возвістить».
І той пророк був прийнятий людьми:
«Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко».
Тема моральності та історична обґрунтованість повстання – центральна вершина поеми «Гайдамаки».
Шевченка дуже цікавили люди великої віри. Ті, що на відміну від фарисеїв усіх часів і народів, на відміну від пристосуванців до релігії, готові були покласти життя за віру у Великого Бога – і відмовлялися поклонятися ідолам свого часу.
Поема «Москалева криниця» — намагання Шевченка відмовитися від помсти і прощати.
«НЕОФІТИ» — поема
Про перших християнських мучеників за віру. Про людей великої чистої віри, яка виносить їх на моральні вершини прощення своїм ворогам і мучителям. Про це говорять і слова молитви в заспіві:
«Пошли мені святеє слово
Святої правди голос новий…
Подай душі убогій силу
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило
І на Украйні понеслось».
На прикладі Матері і її Сина Алкіда, що став апостолом – поет навчає молитися «за брата лютого». І водночас застерігає: «перед гординею його, брати мої, не поклонітесь».
На перших сторінках «Кобзаря» поет звеличує героїв козацької доби, а на останніх його сторінках звеличує святих. З «Кобзаря», як із напівзабутого сну, виходять ОБРАЗИ – мати з дитям, сивий дід, козак на коні, співець на могилі з думою про вічного Бога… Це ті призабуті образи, що ховаються в глибинах нашої підсвідомості і тому такі рідні нам, і такі впізнавані, незалежно від життєвого досвіду.
СЛОВО КОБЗАРЯ ЛЯГАЄ НА ДУШУ, КОЛИ ТА ДУША НАСТРОЄНА НА БОЖИЙ ЛАД.
І досі сниться: під горою,
Між вербами та над водою
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться: вийшла з хати
Весела, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя.
Аж тричі весело цілує.
Прийма на руки і годує,
І спать несе. А дід сидить
І усміхається, і стиха
Промовить нишком: «Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги?»
І нищечком старий читає,
Перехрестившись, «Отче наш».
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне… День погас, —
І все почило. Сивий в хату
І сам пішов опочивати».